Що таке справжнє співчуття?
Як ти реагуєш на чужі страждання? Ти байдуже дивишся, критикуєш, намагаєшся знайти причину і поводишся так, ніби тебе це не стосується? Або ти мобілізуєш всі сили для того, щоб якомога більше допомогти: матеріально, духовно, фізично? Як відрізнити жалість від співчуття і чому останнє важливе в житті кожного християнина?
Що таке співчуття?
Співчуття — це не лише емоція. Це не легкий смуток через негаразди в світі або через неприємності інших людей. Воно не обмежується лише «бідканнями». Співчуття — це набагато більше. Це дія. Це мотивація допомогти тим, кому гірше: людям, які опинилися в скрутних обставинах, з яких їм самим не вибратися.
Згідно з тлумачним словником української мови, співчуття означає «Чуйне ставлення до чийого-небудь горя, до чиїхось переживань». Однак, за словами психолога і психотерапевта Пола Гілберта, співчуття, головним чином, це мотивація діяти — не просто бути зворушеним, дивлячись на страждання, а й робити щось, аби припинити його.
Тому багато статей, присвячених вивченню психологічних залежностей і властивостей співчуття, доводять, що солідарність із страждаючим (навіть якщо це стосується нас самих) позитивно впливає на весь навколишній світ.
Більше того, співчуття, не матиме ніякого впливу, поки не виразиться в діях. Ми здатні зробити щось, аби протистояти болю, що нас оточує
Бажання відремонтувати те, що зламано, допомогти тим, хто цього потребує, — це справжнє співчуття. Тут не йдеться про нерівномірний розподіл сил: ти, як сильніший, заможніший, щасливіший допомагаєш тим невдахам. Справжнє співчуття знає, що для кожної щасливої людини, в один момент можуть прийти труднощі і страждання. Тоді не можна буде обійтися без сторонньої допомоги. Тому співчуття не горде, а покірне.
Не лише психологія підкреслює ці якості співчуття. Досить цікаво, що сучасні психологи довели те, що так чітко показав Ісус у своїх притчах.
Милосердний самарянин
Давайте пригадаємо контекст. Невідомо, скільки людей слухали Ісуса в той час, коли Він розповів цю притчу. Імовірно, це знову були досить великі натовпи. Нам також недостатньо тексту, записаного в Євангелії від Луки 10:29-37, оскільки історія починається на кілька віршів раніше. Притчу про милосердного самарянина Ісус розповів, спілкуючись з законником, який хотів зловити Його на якомусь невідповідному слові. Все це для того, аби довести Його провину — порушення Закону. Законник запитує: Учителю (зверніть увагу на це звернення до Ісуса. Законник звертається «Учителю» до Того, Хто сам не закінчив школу),що маю зробити, аби осягнути вічне життя? Ісуса, звісно, не ввело в оману це питання. Законник поставив запитання, на яке він сам чудово знав відповідь. Зрештою, це не що інше, як основа всієї Тори і знання про Бога, відоме будь-якій освічений у Писанні людині.
Ісус відповідає запитанням на запитання: Що в Законі написано? Як читаєш? Не замислюючись, законник цитує найважливішу заповідь:
Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всією думкою своєю, і ближнього свого, як самого себе.
Ісус відповідає: Правильно ти відповів. Роби це, — і житимеш!.
Ти ще досі тут? Це лише початок. ;)
На цьому законник не зупиняється. Він не міг не погодитися з Ісусом і не почув жодної невірної відповіді. Тому законник запитав: а хто мій ближній? І, як сказано у 29-у вірші, він це запитав, тому що хотів виправдати себе.
Як читаємо далі, Ісус відповідає на це запитання, розповідаючи одну з найбільш незвичайних історій. Вона чітко показує, як ми самі повинні діяти в повсякденному житті. Це не метафора, укладена в додаткові 20 фігур мовлення. Навпаки — це цілком зрозуміла історія. Її легко інтерпретувати, тому що в ній практично немає двозначності.
Від Луки 10: 29-37
З Єрусалима до Єрихону їхав один чоловік. Раптом по дорозі його пограбували і побили, ледве залишивши живим. Спочатку дорогою йде священик. Побачивши побитого, він переходить на другий бік і йде геть. Потім проходить Левит, роблячи те саме.
Двоє дуже релігійних людей, що йшли повз побитого, не тільки відвернулися, а й перейшли на іншу сторону дороги. Тобі знайома така ситуація, коли дивишся вбік і переходиш вулицю, якщо на ній є щось, на що ми не хочемо дивитися, або хтось, з ким ми не хочемо зустрітися? Іноді ми відводимо погляд, щоб не дивитися на людину, з якою не хочемо розмовляти. Часом ми не помічаємо когось випадково, а часом робимо це дуже навмисно. В цій історії священик і Левит не тільки не допомогли, а навіть відвели погляд, перейшли на інший бік. Чому? Можливо, щоб раціоналізувати свою поведінку. Мабуть, в майбутньому вони ще не раз пояснювали собі свою поведінку. Можливо вони не могли доторкнутися до крові, цей чоловік був нечистим або вони поспішали. Зрештою, як вони могли допомогти, якщо вони не були лікарями. Вони шукали підставу, аби не почувати себе винними і щоб мати привід відвести погляд.
Третій, хто йде цим шляхом, — самарянин. Він бачить побитого єврея і... Тут я хотіла б прокоментувати: згадка національності вимагає глибшого пояснення та розуміння контексту. Бо євреї та самаряни є ворогами. Хоча у них не було відкритого збройного конфлікту за часів Ісуса, євреї не підтримували контактів із самарянами. Навпаки, вони вважали один одного негідними. Це дві конфліктуючі нації, які час від часу підкидали жару в полум’я ненависті. Самарянин, однак, не звертає на це уваги. Він промиває потерпілому рани, дає йому води і веде до гостинниці, де доглядає за ним. Потім він платить господарю і просить піклуватися про пораненого, поки той не одужає. На зворотному шляху самарянин обіцяє доплатити, якщо господар витратить більше, ніж він отримав.
Однак на цьому ця історія не закінчується. Ісус не закінчує притчу мораллю. Натомість Він запитує того, хто досі є його головним співрозмовником: Кого з цих трьох ти вважаєш (!) ближнім тому, який попався розбійникам?
— Того, хто змилосердився над ним!
Іди і роби так само
Ісус надзвичайно проникливо аналізує людину, яка стоїть перед Ним. Він без зайвих повчань, просто і буквально показує їй, що робити. На самий кінець Він каже: Іди і ти чини так само. Більше нічого не потрібно. Ісус навчає, що немає сенсу розмірковувати над тим «хто мій ближній». Хто мій ближній, Учителю? Той, кому потрібна допомога. Це так просто.
Ісус руйнує стіни наших стереотипів та змінює способи мислення. Він не вписувався в ті шаблони, які хотіли нав’язати Йому люди.
Вищезгаданий психолог Пол Гілберт також казав: «співчуття не те саме, що жалість.» Саме співчуття спонукає нас діяти максимально ефективно. Для того, щоб реагувати на страждання, нам потрібна сміливість. Легко відвернутися, перейти на інший бік, а потім виправдовувати свою поведінку перед іншими і перед собою. Але Ісус закликає нас робити щось інше: йти і чинити так само. Не переходь на інший бік, не відводь погляду. Присвяти свій час, свої ресурси, і роби усе, що в твоїх силах, щоб допомогти тому, хто того потребує, навіть якщо він тебе не просить. Це і означає бути співчуваючим і милосердним. І якщо ми хочемо бути схожими до Ісуса, то це те, що ми повинні робити.
Іди і ти чини так само.
