«Бог у мене в душі», або чи потрібна людині церква?
Питання про те, що таке церква і, власне, для чого вона потрібна, для багатьох сьогодні є відкритим. Неправильне розуміння сутності церкви часто приводить до її критики. Але здебільшого уявлення людей про церкву не збігаються з тим, чим вона є насправді.
Господь заснував церкву з єдиною ціллю – продовжувати ту справу, заради якої Ісус Христос прийшов у цей світ, став людиною, постраждав, помер і воскрес, – спасіння людей! Адже Ісуса Христа ми так і називаємо – Спаситель. Біблійний термін «спасіння» дуже відрізняється від звичного у нашому повсякденному житті. Коли ми говоримо «спасіння», то маємо на увазі позбавлення людини від якоїсь небезпеки. Наприклад, лікарі врятували хворого, тобто зберегли йому життя, вилікували його тощо. Це всім зрозуміло, а ось у Біблії сказано про спасіння в іншому ключі.
Спасіння – це дар вічного життя людині від Бога. Це спасіння її від обмеженості та тлінності цього світу. Бог – Творець життя, а не смерті. Він є життя і Він є джерелом життя. Смерть увійшла в людське буття внаслідок неправильно вибраного людиною шляху, який привів її до відділення від Бога, а отже, і до відділення від життя. Цей хибний шлях називається словом «гріх». До речі, у перекладі з грецької це слово буквально означає «пройти повз, не влучити в ціль, помилка, промах». Тобто гріх – це пройти повз Богом призначеного для людини життя.
Господь заснував церкву як допомогу людині знайти вічне спасіння та щоб допомогти їй в боротьбі з гріхом. У церкві Бог дає людині те, що вона більше ніде не зможе отримати.
Є ті, хто каже: «Я вірю в Бога, але церква мені не потрібна». Такі люди не проти подискутувати на релігійні теми, але не особливо бажають змінювати своє життя, не спрямовують свої думки чи серце в пошуках Бога. Вони не знають про те, що віра – це і конкретні діла, які робляться не з вигоди або тому, що «так прийнято», а за заповіддю Божою, що віра – це довіра Богові та Його Слову і вірність Йому в нелегких життєвих випробуваннях.
Є категорія людей, які небайдужі до Бога – в серці, розумі, в їхньому житті Бог дійсно посідає важливе місце. Але вони не зовсім розуміють, чого Бог хоче від людини і що таке церква, у чому її сенс. Вони кажуть: «Головне – бути порядною людиною і добре поводитися. А молитися Богу можна будь-де, Він завжди близько до людини». У їхніх словах є частина правда. Бог може бути з людиною всюди: вдома, на роботі, в чистому полі. Та й що ми можемо дати Богові такого, чого б у Нього не було? Ми прийшли в цей світ ні з чим, і все, чим користуємося, саме від Бога нам і дано. То чого ж Бог від нас хоче? Хоче нас самих. Бог – Батько, а ми – Його діти.
Простий приклад: чого хоче мама від дітей? Гарних оцінок зі школи, помитої за собою чашки? Це все непогано, але для мами – не головне. Мама любить своїх дітей. За що? Та ні за що. Тому що – любить. І тільки любові у відповідь чекає від дитини. А решта – другорядне, що зводиться до цього головного.
Так і Господь – полюбив нас навіть раніше нашого народження, ні за що, тому що ми Його діти. І дав головну заповідь – любити Його, спілкуватися з Ним і будувати свої стосунки. І не тому, що Він такий собі авторитарний диктатор, Який змушує людину вклонятися Йому, а тому, що Він є Творцем людини. Він, як Автор, знає, що буде на добро для неї, а що зашкодить їй. Зрештою, як люблячий Батько, Він кожному дає право вибору. Отож, повертаючись до головної заповіді – любити Його і… любити своїх ближніх. Мама хоче, щоб всі її діти – брати та сестри – жили між собою у мирі, злагоді, взаємодопомозі та любові. Одне слово, щоб була сім'я. І ось коли ми говоримо «сім’я», у питанні про сенс церкви багато що стає на свої місця і розкриває її сутність.
Чому ж саме до церкви застосовуються родинні, сімейні, кровні поняття? Що в церкві є такого, чого немає на роздоріжжях цього світу? Що має людина, яка є частиною церкви, чого немає у найкращої людини, яка живе за принципом «Бог у мене в душі»? У церкві людина має можливість стати до Бога ближчою, стати з Ним єдиною (не втрачаючи водночас своєї особистості). І саме не в думках чи мріях, як найчастіше буває у нецерковних людей, а цілком реально, у всій конкретиці своєї сутності – і духовної, і тілесної.
У Святому Письмі про церкву сказано як про Тіло Христа, а всі причетні до церкви – члени цього реального, живого Тіла. А що є спільного у різних членів тіла, що підтримує в них життя? Загальне кровопостачання. Член тіла, наприклад палець, в який не надходить кров, може вразити гангрена, він може відмерти. Любов Христова – це те спільне, що мають члени церкви.
Так, Господь кличе, шукає нас, запрошує у Свій дім. І той, хто не замкнувся у своїй самовдоволеній вірі, хто шукає не самовиправдання, а істини і сам не має спокою в пошуку Бога, той обов’язково зрозуміє, що церква – це не громадська організація, це не просто будівля чи храм, а рідний дім, сім’я, в якій людина зростає духовно, має спілкування з іншими віруючими, вивчає Боже Слово, що є духовною їжею. А вже наступним кроком для неї стає запитання: «Господи! Що велиш мені робити?» Адже в міру наповнення свого єства Богом вже не буде достатньо обмежуватися в своїх проханнях лише задоволенням своїх потреб, але виникне бажання перефокусувати свій погляд на тих сиріт, які ще одиноко блукають цим світом, не маючи дому, і привести їх в сім’ю, обігріти, нагодувати і вже разом втішатися Батьківською любов’ю. І процес цей – безперервний.
